Посилення захисту свого внутрішнього ринку: армреслінг по­українськи

У законопроєкті № 3739 “Про внесення змін до Закону України “Про публічні закупівлі” щодо створення передумов для сталого розвитку та модернізації вітчизняної промисловості” (законопроєкт про локалізацію в Україні) пропонується створити ринок тим інвесторам, які вкладають у виробництво в Україні. Ініціатива, яка, без сумніву, має гарні наміри, викликала шквал емоцій. Одні вважають проєкт пігулкою, що допоможе зупинити рецесію української економіки, інші — дискримінаційним і таким, що порушує міжнародні зобов’язання України. Ми попросили Дмитра Кисилевського, депутата ВР і автора законопроєкту, пояснити складні речі простими словами.

Дмитре Давидовичу, у чому суть запропонованого законопроєкту? Яка його мета?

Д.Д.: Законопроєкт про локалізацію — це можливість повернути здоровий глузд у державну економічну політику. Сьогодні ми, одна з найбідніших країн світу, забезпечуємо роботою громадян розвинених країн, купуючи їх імпортну продукцію. У час економічної кризи, коли цивілізований світ намагається вижити, ми, на відміну від наших економічно розвинених сусідів, не можемо собі дозволити “залити” економіку грошима, але можемо вимагати, щоб товари, які купує держава, мали хоч якусь час­тину місцевої складової. Для початку вирішили випробувати підхід на декількох категоріях машинобудівної продукції, що найчастіше закуповується за бюджетний кошт і в більшості потребує оновлення. Це залізничний транспорт, міський, комунальна техніка й енергетичне машинобудування.

Поясніть, будь ласка, нашим читачам, що таке локалізація у базовому розумінні?

Д.Д.: Якщо держава купує певні товари, вона має вимагати наявність місцевої складової, тобто хоча б частина цього товару має бути вироблена в Україні. Наприклад, місто Київ нещодавно закупило 200 автобусів МАЗ на суму понад 1,5 млрд грн. Так ось, після ухвалення закону в таких закупівлях буде обов’язкова вимога української складової. Не можна буде купити повністю білоруський автобус, вимагатиметься, щоб це був автобус, хоча б частину компонентів якого вироблено в Україні. Це може бути або повністю український автобус, або імпортний з використанням українських компонентів, або українська збірка з українськими запчастинами тощо. Будь-який спосіб, який забезпечить визначену долю української складової. Тоді державні гроші не тільки забезпечать новий автобус, але й дадуть замовлення українським підприємствам, а українцям — роботу. Для першого року вимога локалізації закріплена на рівні 10%, а потім щороку збільшуватиметься на 5%, доки не дійде до 40%. І залишиться такою до кінця 10-річного строку дії.

Із Ваших слів виходить, що бізнес є найбільшим вигодонабувачем від вказаних змін. У цьому разі чи підтримує даний законопроєкт промисловий комплекс, наприклад машинобудівники?

Д.Д.: Вигодонабувачів три групи: українські громадяни, які збережуть свої робочі місця й отримають нові, державний і місцевий бюджети, які отримають податки, і підприємства, які матимуть замовлення. Буде створено 62,5 тисяч нових робочих місць, збільшаться на 8,2% податкові надходження та ВВП на 3,9% —
у перспективі на 5 років.

На відміну від розвинених країн, де виробники отримують десятки різних стимулів для свого розвитку, українські виробники виживають на особистому ентузіазмі. Тобто вони в завідомо нерівних умовах з іноземними конкурентами. Але навіть у таких умовах вони змогли модернізуватися та інвестувати в нові розробки, які конкурентні та не поступаються іноземним аналогам. В Україні існує орієнтовно 100 виробників техніки, що підлягає локалізації,
а ще близько 4000 виробників комплектуючих та запчастин для цих виробництв.

Наші читачі цікавляться: локалізація виробництва — унікальна ідея? Що каже світова практика?

Д.Д.: Локалізація — дуже широко розповсюджена світова практика. У різних країнах таку вимогу називають по-різному: вимога місцевого компоненту, локалізація тощо. Наприклад, у ЄС державний замовник має право відхилити пропозиції, якщо продукція або послуги, заявлені в цих пропозиціях, містять менше 50% компонентів походженням із країн — членів Європейського союзу. У США така вимога на рівні 40—80%. Яскравим прикладом стали останні американські вибори, коли Трамп і Байден змагалися в тому, хто з них більший протекціоніст власної промисловості. Кожна країна думає про своїх виробників, робочі місця та рівень оплати праці. Лише Україна нехтує економічними інтересами, вважаючи, що інші країни будуть думати про нас.

Організований інформаційний демарш українських грантових організацій і позиція західних партнерів — це серйозний супротив. Основний аргумент — законопроєкт суперечить міжнародним зобов’язанням України. На Вашу думку, що за цим стоїть, адже, за Вашими словами, усі розвинені країни підтримують і захищають своїх товаровиробників?

Д.Д.: Супротив є проявом комплексу економічної меншовартості. Немає, мабуть, жодної іншої країни, де б публічні діячі демонстрували таку зневагу до підприємств своєї країни, як в Україні. У нашій країні є чимало сучасних виробництв, які конкурують між собою. Ті, хто бував на підприємствах, нерідко змінюють думку.

З приводу європейських колег. Зрозуміло, що в наших партнерів є свої економічні інтереси, які вони послідовно відстоюють. Україні слід робити так само. Але є дещо важливе, що українські представники мають доносити до європейців: намагання перешкоджати Україні розвивати свою промисловість (причому тими самими методами, як це роблять і самі європейці) відвертає частину українського суспільства від європейського вектору і повертає в бік Росії. Чи такою є ціль співпраці України з ЄС? Точно — ні.

Також є дуже проста істина: для Європи економічно сильна Україна — більш вигідний парт­нер, ніж країна з постійно простягнутою рукою.

Великі європейські компанії, такі як “Сіменс” чи “Альстом”, уже заявили, що українська локалізація їх не лякає, а є цілком зрозумілим світовим підходом, головне — зафіксувати ці “правила гри”.

Наведу ще такий приклад. Рівень проникнення імпорту в державні закупівлі ЄС складає біля 8%, у США — 5%. В Україні держава закуповує аж 38% імпортних товарів. Це є дуже яскравим прикладом того, хто насправді захищає своїх виробників, а хто ні.

Точаться розмови про те, що цей законо­проєкт призведе до руйнації системи публічних закупівель Прозорро. Ваша думка та її обґрунтування?

Д.Д.: Це відверта маніпуляція, до якої вдаються противники ідеї локалізації. Потрібно роз­різняти дві речі: одна — Прозорро як система, що дозволяє всім бачити все, що закуповується, тобто інструмент прозорості державних закупівель, інша — вимоги, які формує замовник при закупівлі того чи іншого товару.

Локалізація ніяк не впливає на прозорість процесу закупівлі, адже вони як відбувалися через Прозорро, так і відбуватимуться. Усі постачальники, які відповідатимуть вимогам локалізації, подаватимуть свої пропозиції і конкуруватимуть по ціні, як це відбувається і зараз. І будуть використовувати для цього систему Прозорро рівно так, як це передбачено Законом про публічні закупівлі. А якщо подані пропозиції не відповідатимуть вимогам локалізації, то вони не будуть допущені до торгів так само, як зараз до торгів не допускають тих, хто не відповідає іншим кваліфікаційним вимогам.

Кілька слів читачам газети

Д.Д.: Від того, чи працюють в Україні підприємства, залежить, чи буде в нас завтра робота і чи буде із чого платити нашим батькам пенсію. Експортуючи сировину, а не готову продукцію з високою доданою вартістю, ми заганяємо себе в порочне коло бідності, вирватися з якого буде з кожним роком усе важче. Сподіваюсь, нам це вдасться.

Дякуємо, Дмитре Давидовичу, за цікаву розмову.

Судячи з того, що Верховна Рада 248 голосами “за” прийняла за основу законопроєкт № 3739, політична воля для прийняття проєкту є. І, ймовірніше, одна із труднощів — “примусити” іноземних виробників до власне локалізації виробництва їхньої продукції в Україні. У своїй книзі “Як багаті країни стали багатими, і чому бідні країни залишаються бідними” Ерік Райнерт пише: “Усі заможні країни збагатіли в однаковий спосіб… вони відмовилися від сировинних товарів і спадної прибутковості задля обробної промисловості та зростаючої віддачі”. Тож, мабуть, саме час і нам учитися на їх прикладі.